Вул. Коновальця, 6 – будинок школи ID: 1380

Будинок зведений у 1903-1904 роках як інтернат імені Григора Пірамовича. Проєкт накреслив інженер-архітектор Антоній Фляйшль, до проєктування інтер'єрів долучався Казімєж Мокловський. Приклад історизму з елементами Закопанського стилю (в основному в інтер'єрах). Сьогодні (2025) будівля є частиною Середньої загальноосвітньої школи №55.

Історія

Ділянка під цей будинок утворилася внаслідок розпарцелювання ділянки під конскрипційним номером 925 ¼. З 1860-х років ця велика ділянка належала до вулиці Новий світ або Сапіги (сучасна Бандери), її власниками була сім'я Якуба і Еви Аркєлів (Jakub, Ewa Arkiel), які утримували тут два невеликі орендні будинки і мали великий сад. Детальніше про їхню нерухомість — в описі будинку на вул. Бандери, 57.

У 1901 році ця нерухомість була в незадовільному технічному стані, що виявила комісія з магістрату Львова (ДАЛО 2/1/3357:29). Аркєлі, будучи старшого віку і в боргах, подарували ділянку своєму родичеві Шимону Давиду Аркєлю (Kurjer Lwowski, 1901, Nr. 71, s.3). Наступного року він перепродав ділянку Товариству вчителів народних шкіл за 40 000 австрійських крон (Kurjer Lwowski, 1902, Nr. 320, s.3). Вони не розпочали жодних робіт, а в 1903 році продали ділянку далі — причому за нижчу суму 34 727 крон, а покупцями стало Товариство опіки над інтернатом імені Пірамовича.

Товариство було засноване 1901 року указом Галицького сейму. Цьому сприяла Крайова шкільна рада, а патронкою інституції стала графиня Кристина Потоцька, дружина Анджея, майбутнього галицького намісника. Початково товариство винаймало помешкання для позальвівських учнів вчительської семінарії, які не могли собі дозволити винаймати житло. У перший рік своєї діяльності товариство оплатило житло 51 учневі, а в другий —60. Попит зростав, і вирішили що ефективніше буде збудувати власний будинок (Gazeta Lwowska, 1903, Nr. 159, s. 3). Хоча у Львові діяли вчительські семінарії чоловічі і жіночі, цей інтернат був передбачений лише для хлопців, які навчалися в будівлі на вулиці Калічій, 5. Біля 1913 року семінарія переїхала звідти на вулицю Набєляка, 67 (тепер Котляревського).

Комітет будівництва інтернату очолював член Крайової шкільної ради Іґнацій Дембовський (Ignacy Dembowski), віце-президентом став директор вчительської семінарії кс. Валентин Волч (Wałenty Wolcz), секретарем — Юзеф П'юркевич (Józef Piórkiewicz), скарбником — Стефан Скоробагатий (Stefan Skorabahaty). Директором інтернату обрали професора семінарії Фердинанда Щуркєвича (Szczurkiewicz), для нього і його сім'ї в будинку була передбачена квартира. Галицький Крайовий виділ надав субвенцію 12 000 крон, що допомогло Товариству придбати землю. Але були потрібні й інші джерела фінансування. Товариство зокрема збирало членські внески та пожертви. Будівництво, яке провадив інженер-архітектор Антоній Фляйшль (Antoni Fleischl), коштувало біля 152 000 крон  (Gazeta Lwowska, 1903, Nr. 159, s. 4).

У квітні 1903 року Товариство отримало дозвіл розібрати старі будинки Аркєлів — за тодішньою адресою вул. Сапіги, 33 (ДАЛО 2/1/3357:36). Магістрат надіслав дозвіл на ім'я секретаря Юзефа П'юркєвича. У 1904 році, після завершення будівництва, він опублікував розповідь про інтернат в друкованому органі Польського педагогічного товариства — часописі Szkoła (Sprawozdanie, 1907, 203).

Урочисте відкриття інтернату відбулося 26 жовтня 1904 року. Все почалося з урочистої меси в костелі Марії Магдалини, потім урочистості перемістилися до святково прикрашеної зали інтернату. У правій стіні вмурували бюст Григора Пірамовича, на стінах повісили портрети Іґнація Дембовського і кс. Валентина Волча за їхні заслуги в творенні інтернату і його будівництві. Освячення приміщень провів римо-католицький архиєпископ Юзеф Більчевський (JózefBilczewski) разом з мітратом Білецьким та прелатом Лєнкєвичем. Присутніми були численні представники влади: маршалок Станіслав Бадені та намісник Леон Пінінський, президент Львова Ґодзімір Малаховський та заступник Міхал Міхальський та багато інших. Поміж кількох урочистих промов співав хор, а двоє учнів — поляк Плесінський і русин Щербатий — висловлювали подяки вищеназваним двома крайовими мовами Галичини (Gazeta Narodowa, 1904, Nr. 245, s. 2). Мешканцями інтернату були і поляки, і русини, приблизно по половині (Nowości illustrowane, 1905, Nr. 50, s. 3).

Будівля інтернату була розрахована на 100 учнів-мешканців. Наприклад, у 1906 році тут замешкали 78 з 324 учнів, які навчалися того року в чоловічій вчительській семінарії (Legeżyński, 1907, 216). Для того, щоб поселитися в інтернаті, вони мали представити "посвідчення убогості". Помешкання все ж були платними і коштували у 1906 році від 10 до 14 крон за місяць (Dziennik urzędowy, 1906, Nr. 15, s. 316). Після того, як семінарія переїхала з вулиці Калічої на вулицю Набєляка (сучасну Котляревського), їй бракувало навчальних приміщень, і актова зала інтернату не раз використовувалася для проведення звичайних щоденних занять (Dziennik urzędowy, 1923, Nr. 3, s. 145).

У міжвоєнний період до інтернату почали приймати учнів різних середніх шкіл. Про це свідчить, наприклад, газетне оголошення, в якому також вказана вартість проживання в 65 злотих за місяць і 20 злотих за реєстрацію (Kurjer Lwowski, 1932, Nr. 240, s. 15).

У пресі неодноразово підкреслювалося, що інтернат імені Пірамовича є першим свого типу у Львові та Галичині: модерним, сучасно облаштованим будинком. Таким чином, він відрізнявся від традиційних бурс яких у Львові було в той час кілька — наприклад, Путівник Львовом Юзефа Вічковського від 1907 року називає Бурсу імені Тадеуша Костюшка таІнтернат оо. Воскресенців для хлопців, а також Інтернат для семінаристок, який утримували Сестри Родини Діви Марії як чинні у той час. До них можна додати приклад бурси в руському Народному домі,яку згадував в своїх спогадах український архітектор Василь Нагірний, як місце де він мешкав наприкінці 1860-х. Приміщення він описував "три півтемні кімнати", в якій дві передбачалися для учнів і мали лише дубові столи з лавами. За відсутності інших меблів, він і його товариші для сну використовували столи (Нагірний, 2000, 68). Таким чином, інтернат Пірамовича мав більше спільного з першим студентським гуртожитком у Львові — Домом техніків, зведеним 1895 року, де окрім житлових кімнат, було багато службових приміщень, кухня, їдальня, пральня, а також кімнати для дозвілля.

Доступні джерела мало згадують хто, окрім архітектора Фляйшля, був залучений до будівництва і оформлення будинку. Краківська газета Nowości illustrowane вказує, що проєктуванням інтер'єрів, зокрема меблів займався Казімєж Мокловський (Kazimierz Mokłowski). Таким чином це один з дуже небагатьох об'єктів, над якими він коли-небудь працював, зосереджуючися більше на політичній та літературній праці. У головній залі інтернату розміщувалася статуя Григора Пірамовича, яку виготовив скульптор Юліуш Белтовський (Juliusz Bełtowski) — її фото опубліковане у перевиданнях праці Пірамовича у 1920-х роках.

У радянський період в будинку розмістився дитячий будинок №7 Міського відділу народної освіти (Довідник, 1955). Пізніше будинок використали для розширення Загальноосвітньої школи №55. У 1985 році його внесли до переліку пам'яток архітектури місцевого значення під №381.

Архітектура

Будинок розташований посеред рядової забудови вулиці. У плані Г-подібний, мурований з цегли, перекриття — цегляні на металевих балках. Три поверхи і підвали зі службовими приміщеннями. Головний фасад — десятиосьовий, наближений до симетричного, вирішений у стилі історизму.

Згідно з первинним плануванням, вхід до будинку влаштований через проїзд до подвір'я. Справа у проїзді розташовувалася кімната сторожа, за нею — вхід до коридору і звідти до сходової клітки. З коридора направо був вхід у простору їдальню, а прямо — до актової зали, розташованої в офіцині. Зліва коридору — блок санвузлів. Натомість зліва від проїзду розміщувалася квартира директора інтернату: двокімнатна з кухнею і туалетом. Поруч з нею також була передбачена кімната-почекальня.

На другому поверсі розташовувались житлові кімнати різного розміру, в тому числі одна для хворих мешканців інтернату. Над актовою залою — зала для навчання. На третьому поверсі були три великі загальні спальні, два туалетні блоки, кімната префекта і складу білизни. В підвалі були службові приміщення: під їдальнею — кухонні та складські; під квартирою директора — пральня, сушарня і прасувальня; під актовою залою — купальня і гардеробна кімната. Так зображено на проєкті Антонія Фляйшля від 1903 року (ДАЛО 2/1/3357:50-51). В статті про будівлю, що вийшла через рік після відкриття інтернату, вказані зміни. Кімнати для префекта і кухарки замінили квартиру директора на першому поверсі, яка перемістилася на другий.  На другому поверсі додалась бібліотека і читальня, на третьому — дві кімнати префектів.

В будинку було централізоване водопостачання та каналізація. Освітлювалася будівля не електрикою, а газом, використовувалися лампи Ауера. Засновники інтернату всіляко рекламували те, що вони використовували сучасні технології і пристрої, щоб створити максимально здорове середовище для учнів.

Фасад вирішений так, що будинок подібний на житлову кам'яницю. Фасад з десятьма віконними осями, симетричний за винятком розташування проїзду до подвір'я. По центру розташований тонкий ризаліт увінчаний аттиком. У рівні першого поверху фасад рустований. Вище стіни нетиньковані, обличковані цеглою. Прямокутні вікна мають обрамлення з сандриками. Над вікнами другого поверху по центру розміщена ліпна декоративна дошка, всередині якого ймовірно розміщувалася назва закладу.

У порівнянні з проєктованим, фасад виконаний спрощено. Від необарокового аттика з волютами, який видно на кресленнях, відмовилися і зробили простіший трикутний — в ньому, однак, зробили нішу з бюстом Пірамовича. Вікна виконали з обрамленнями але без ліпних замкових каменів і міжвіконних вставок. Фасад увінчаний карнизом. Стаття про будівлю з 1905 року називає її збудованою "скромно, але міцно і практично. Єдиною оздобою фасаду є бюст педагога Пірамовича" (Nowości illustrowane, 1905, Nr. 50, 3). Також в цій статті згадана участь Казімєжа Мокловського, за чиїми рисунками були виконані меблі у Закоп'янському стилі, їх видно на фотографії їдальні.

Люди

Якуб і Ева Аркєлі (Jakub, Ewa Arkiel) — власники ділянки у 1860-х – 1901, до того як тут з'явилася будівля інтернату. Якуб працював залізничним кондуктором.
Юліуш Белтовський (Juliusz Bełtowski, 1852-1926) — скульптор, автор бюсту Пірамовича.
Іґнацій Дембовський (Ignacy Dembowski, 1861–1942) — надвірний радник і член Крайової шкільної ради, президент Товариства імені Пірамовича.
Казімєж Мокловський (Kazimierz Mokłowski, 1869-1905) — архітектор та політик-соціаліст, історик та критик архітектури, долучався до проєктування інтер'єру і меблів в інтернаті
Кристина Потоцька (Krystyna Potocka, 1866/1869–1952 ) — графиня, дружина намісника Галичини Анджея Потоцького, протекторка Товариства імені Пірамовича
Юзеф П'юркєвич (Józef Piórkiewicz) — директор школи імені Станіслава Сташиця у Львові, представник Товариства імені Пірамовича, який займався справою будівництва інтернату
Антоній Р. Фляйшль (Antoni Fleischl,1862-1921) — інженер і архітектор, автор проєкту будівлі
Фердинанд Щуркєвич (Ferdynand Szczurkiewicz) — професор чоловічої вчительської семінарії у Львові, член Польського педагогічного товариства, директор інтернату.

Джерела