Актор, 66 років

І тому, якщо я вийшов, в мене мама вчителька, тато – військовий, ясно, що вони на мене дивилися як на дивноту якусь, як це так, театральний інститут. Театральний інститут, це щось таке, да? Щось таке далеке і незрозуміле, і потім, куди ти йдеш? І акторство це незрозуміле, це річ, коли Чехов сказав, що актори – це не люди, так? Тобто, і хоронять їх за кладовищем. Одним словом, ну то, в основному, життя актора, це є, ну, це дійсно, якась своя організація така якась, своя акторська. Це потім вже розумієш. Але, саме головне, не закультувовувати в собі театр, не культувати собі, щоб ти не був. Бо можна закультивувати себе в театрі, і стати взагалі, таким, знаєте, театральним, от, життя не бачити, одним словом, не відчувати життя. Бо бути в театрі, то є дуже страшнувато, я не живу одним театром, я живу життям.

У мене було запрошення в Дніпропетровськ, запрошували в Одесу, запрошували сюди, у Львів, вийшло так дуже спонтанно, тому що я свого вчителя запитав, куди ж мені йти, а тут якраз відкрились у Львові, не то, що велика вакансія, Роман Віктюк, наш великий режисер, який працював в цьому театрі, і він зробив тут, на основі цього театру, ТЮГу, зробив молодіжний театр, але він в шістдесят, 1968 році, він взяв свою групу всю, і виїхав у Росію, практично, він оголив театр юного глядача. Молодих не залишилося, залишилися одні, одне старше покоління, і директор запросив нас, приїхав майже весь курс сюди, чому? Бо випускники, бо Сергій Володимирович Данченко, він був тоді головним режисером, він випускник нашого шефа Леоніда Артемовича Олійника. (…) і тому ми всі приїхали, нас приїхало десь із п'ятнадцяти чоловік випускників, чотири залишились, вірніше, шість залишились в Києві, а поїхали десь там в Запоріжжя, ну, хтось в Донецьк, а сім чоловік, ми приїхали, приїхали сюди. 

Побут працівників 

Ми якраз приїхали сюди, якраз, Данило Петрович Годованець, це директор,  зробив гуртожиток великий, от, я це показував цей гуртожиток, де ми жили. І: От тут от, в подвір'ї. Р: В подвір'ї. Це було прекрасно, він практично  зробив дуже велику справу, бо це був гуртожиток, це треба було узаконити було оце, зробити домову книжку, це не так просто було, і зробити такий, буду говорити, міні-готель для акторів, це треба було трошки, як то кажуть, попрацювати, але він зробив ці кімнати, і це було дуже. Ми практично жили таким життям, студійним життям.

Олександр Тимофійович Яньчуков, це перший виконавець ролі Леніна у Львові був, але йому тоді було вже за шістдесят, так, як приблизно мені. От і Ви собі (уявіть) образу, внутрішню образу старого актора, якому кажуть: "Ты  уже  старый  на  то,  чтоб  играть  Ленина". І беруть тридцяти п’ятилітнього мене, ну, і гримують, і я граю. Мені не вдобно було, не гарно перед Олександром Тимофійовичем, я вибачався: "Олександр Тимофійович, так вийшло". Ну, я з ним так і залишились хорошими друзями, і він залишився для мене прекрасним кумиром. (…) А потім, зігравши роль Леніна, раптом, побачили, що в тридцять п'ять років зіграти роль Леніна, був тоді, на той момент, самий молодий виконавець ролі Леніна. І: Взагалі, в Союзі? Р: В Радянському Союзі. Тоді грали хто: Каюров, Ульянов, це все були вікові актори, а молодого, не грати молодого, да, а грати старшого, п'ятдесяти літнього.

Я вам скажу, навпаки, для дітей працювати не то що, з одного боку – важче, з другого боку – легше. Справа в тому, що діти не прощають неправди, з дітьми треба працювати. Якщо в театрі Заньковецької просто сидять, і  в театрі для дорослих сидять просто так, мовчки для того, щоб, і роблять вигляд, що вони в цей час переживають, а думають: "Хоч би скоріше би вже антракти, піти в буфет", то тут, виходячи на сцену, я постійно, в тебе от внутрішній заряд, і те, що на боротьбу треба взяти зал, якщо ти зал не візьмеш, зал тебе переможе. Ту як той куб, знаєте, зараз гра в куб? І: Угу. Р: Хто кого переможе. І ти заходиш на сцену, ти заходиш в куб, хто кого переможе, чи куб тебе, чи ти – куб. Ти повинен перемагати, бо ти актор, розумієте, і як ти це будеш робити, це твоя справа. Але якщо в залі, наприклад, шум, і зал гуде, ну, та цей, дитячий зал гуде, це не так то просто. А коли вже вистава зроблена, коли вистава, це треба знаходити в собі сили, забрати на себе увагу, чимось взяти на себе увагу, зосередити її на собі, і для того, щоб ти їх зацікавив, взяти його і повести за собою. Якщо ти цього не зробив, вони на тобі просто покатаються, посміються, та й підуть собі, і скажуть, що в тебе вистава не цікава, от. І це називається, це не є боротьба, це хороше, хороші взаємовідносини з хорошими людьми.